Чому сусідня Румунія не поспішає підтримувати Україну
Ці слова екс-міністра освіти та закордонних справ Андрія Марги ледь не викликали у середині вересня дипломатичний скандал. З посольства України до румунського МЗС полетіла нота. На неї зовнішньополітичне відомство блискавично відгукнулося прийнятим у подібних випадках запевненням: приватна думка пана Марги, який залишив держслужбу 10 років тому, жодною мірою не відображає офіційної позиції румунської держави. Інцидент був вичерпаний, але для багатьох в Україні та й не тільки "осад залишився". Як подібне могло в принципі статися в країні, яка вже встигла прославитися теплотою та привітністю, з якою прийняла десятки тисяч українців?
Румунія та її позиція в українській кризі не перебувають у центрі світової та європейської уваги – і, можливо, даремно. Скандал з висловлюваннями Андрія Марги (він ще й доктор філософії, автор книги, що щойно вийшла, під назвою "Доля демократії") змусив багатьох спостерігачів більш уважно поглянути на ситуацію в Румунії, яка вже встигла негативно вплинути на рейтинги країни в західному світі – і послабити її позиції. у охопленому конфліктом Чорноморському регіоні.
Динаміку розвитку відносин між сусідніми країнами, роль Румунії в союзницькій підтримці України, а також особливості "східної" політики Бухареста Радіо Свобода обговорило з істориком та політологом, спеціалістом з пострадянського простору, автором двох книг про путінську Росію та асоційованим професором Бухарестського університету Армандом Гошу.
Арманд Гошу
– Не секрет, що в коаліції країн Центральної та Східної Європи, що оформилася вже в березні, на підтримку України Румунія ледь помітна. Президент Клаус Йоханніс не поспішав з візитом до Києва і з’явився там лише у червні – та й то не поодинці, а разом із лідерами Франції, Італії та Німеччини. За сумарними показниками допомоги – фінансовою, гуманітарною та військовою, спрямованою в Україну державами ЄС, Румунія посідає одне з останніх місць.
Опублікована у травні статистика свідчить: у перші три місяці російської агресії допомога цієї країни Києву була в 50 разів меншою, ніж отримана Україною від Латвії та Естонії, і у 600 разів поступалася вкладу Польщі. Навіть крихітна Мальта пожертвувала більше! Для незнайомих із внутрішньорумунськими реаліями ці цифри і шокуючі, і як би "нелогічні", особливо за контрастом із напрочуд щедрою та сердечною підтримкою, наданою у вашій країні українським біженцям. Чи є у вас пояснення такої разючої диспропорції?
– Тут є кілька факторів. Озираючись на історію румунсько-українських відносин, важко назвати їх дружніми. Більшість періоду після здобуття Україною незалежності пройшла під знаком взаємної недовіри, а часом і ворожості. Навіть компромісне рішення Міжнародного суду ООН, яке поставило крапку в багаторічній суперечці про делімітацію чорноморського континентального шельфу і подане як у Бухаресті, так і в Києві як великий дипломатичний успіх, насправді не розрядило напруженості.
Вердикт пролунав у лютому 2009 року, а незабаром у Румунії стартувала передвиборча кампанія (у грудні 2009 року президента Траяна Бесеску було переобрано на другий термін. – РС). Давно помічено, що скандали з Україною лунали в Румунії якраз у ході таких кампаній. Щоправда, у перші роки цього століття Україна не була єдиним "хлопчиком для биття", поділяючи цю роль з іншим нашим сусідом, Угорщиною. Але оскільки тісно пов’язаний з Будапештом Демократичний союз угорців Румунії (UDMR) традиційно присутній у всіх наших урядах, бухарестські політики з певних часів вирішили особливо не засмучувати Віктора Орбана. Зрозуміло, що позбавлена подібного "підстрахування" Україна в результаті стала "найулюбленішим" сусідом.
– Після анексії Криму та під тиском західних партнерів відносини між Бухарестом та Києвом помітно покращилися. Мабуть, 2014–15 роки стали найпродуктивнішим їхнім періодом. Але процес зупинився зі зміною міністра закордонних справ Румунії, і з того часу ніякого відчутного прогресу не було.
Після короткострокового візиту до Києва у 2015 році Йоханніс сім років не відвідував сусідню країну і не запрошував до Бухаресту ні президента Порошенка, ні президента Зеленського. парламенту у румунській столиці. Офіційним приводом обох скасування було названо Закон про освіту, прийнятий у Києві.
– Суперечкою про повагу до прав румунської меншини в Україні більшість наших аналітиків звикли пояснювати холодність двосторонніх відносин. Це поверхова оцінка, насправді конфлікт набагато старший і глибший. Ще наприкінці листопада 1991 року, напередодні всеукраїнського референдуму про незалежність, румунський парламент ухвалив резолюцію, яка засудила пакт Молотова – Ріббентропа та закликав до ліквідації його наслідків.
Вимога повернення відірваних у 1940 році у Румунії та Північної Буковини та Південної Бесарабії, що увійшли до УРСР, чітко сформульована там не була, але, безумовно, у Києві "натяк зрозуміли". При цьому немає підстав вважати, що тодішній президент Іон Ілієску чи його оточення справді мали ревізіоністські наміри.
Це добре видно хоча б з того факту, що урядова делегація Молдови, яка приїжджала до Бухареста дещо раніше того ж року в пошуках підтримки, повернулася додому ні з чим. Молдова Ілієску не цікавила. Натомість схоже штовхнути Україну, що прагнула до незалежності, було цілком логічним жестом: тодішня бухарестська еліта робила ставку на Горбачова і збереження СРСР, головну екзистенційну загрозу якому Горбачов бачив саме в незалежності України.
Іон Ілієску прагнув підтримувати коректні стосунки з Москвою. На фото - його переговори з Володимиром Путіним у Кремлі влітку 2003 року
Уряд Ілієску прорахувалося: СРСР розпався, і Горбачов виявився витісненим із політичної сцени. Але недовіра і упередженість офіційного Бухареста до України нікуди не поділися, і часом здавалося, що навіть до Росії ставлення куди спокійніше… Прозорі натяки і відкриті висловлювання, подібні до Андрія Марги, що прозвучав з вуст, не були чимось надзвичайним. Ймовірно, вони мали ефектно демонструвати "патріотизм".
Треба сказати, активна частина суспільства пропускала цей шлак повз вуха. І в результаті ми побачили, що підтримка українських біженців, надана румунами, нічим не поступалася такою в розвинених західних демократіях. Та й держструктури, абияк подолавши ступор перших днів, рушили за суспільством, - і загалом показали себе цілком адекватно. Принаймні зараз.
Для більшості біженців наша країна стала транзитною. Як не вважай українців, які осіли в Румунії, ми залишимося в межах п’ятизначної цифри. Але сьогодні і рано, і важко судити, яке майбутнє чекає на тих, кому вдасться або вже вдалося інтегруватися, і хто захоче в нас затриматися. Наскільки мені відомо, румунська держава всерйоз цього побоюється. Тон задають спецслужби – особливо Служба зовнішньої розвідки, а також МЗС. Втім, це окремий сюжет із масою делікатних деталей. Не думаю, що зараз час його обговорювати.
- Чи обговорюється в суспільстві недостатньо активна роль Румунії у "клубі ЦСЄ"?
– Широкої дискусії на цю тему у Румунії немає. До неї навряд чи готові. З розмов з акредитованими в Бухаресті іноземними дипломатами, а також румунськими журналістами, близькими до МЗС, я зрозумів, що наша зовнішньополітична еліта, як і представники спецслужб, у певному сенсі розчаровані тим, що все пішло не за сценарієм, який вони передбачають.
Адже напередодні 24 лютого вони робили ставку на те, що жодного вторгнення в Україну не буде, оскільки Путін нібито раціональний політик. А коли вторгнення все ж таки сталося, були впевнені, що Київ впаде за кілька днів. У новій реальності, що настала, суспільство віддало перевагу включитися в гуманітарну допомогу біженцям. Що ж до офіціозу, то там намагаються, наскільки можливо, обходитися без "різких рухів".
Але замішання румунського істеблішменту помітили наші союзники щодо НАТО. Це вже призвело до зниження регіонального значення Румунії – простіше кажучи, Бухарест перестали розглядати всерйоз. Широкомасштабна війна в Україні триває понад півроку, і жодного разу за цей час нашу країну не відвідав ні президент США Байден, ні держсекретар Блінкен. Ціною низки дипломатичних зусиль вдалося привернути увагу першої леді США, яка прилетіла до Бухаресту та зустрілася там з українськими біженцями. До речі, проведенням подібних зустрічей не перейнявся жоден із чинних румунських політиків.
- Теза про те, що "не настільки Путін дурний, щоб розпочати справжню війну", як відомо, не румунського походження. Таку думку висловлював, зокрема, американський політолог Джон Міршаймер, на якого кілька разів посилався у своєму скандальному спічі екс-міністр Марга. З іншого боку, з низки історичних причин у Румунії немає скільки помітної русофільської традиції, це Болгарія і навіть Словаччина. Чому в Бухаресті, на відміну від більшості столиць ЦСЄ, взяла гору ставка на раціональність Кремля?
– Відповідь шокуюче проста: бо у нас ніколи не існувало серйозної експертизи щодо пострадянського простору! Проте розвитку подій на сході Європи не змогли передбачити ні в Парижі, ні в Римі, ні в Берліні, хоча там рівень академічної експертизи – як і досвід вивчення Росії – з нашим не можна порівняти.
І тепер румунські політики та дипломати, замість визнати свою короткозорість, намагаються максимально зблизитися саме з Парижем і Берліном, чиї позиції щодо України значно помірніші, ніж у США, Британії та у сусідів зі східного флангу НАТО. Франція та Німеччина щасливі знайти в особі Румунії єдиного однодумця на східному кордоні ЄС та НАТО. Щоправда, політична еліта Румунії не враховує того простого факту, що у разі реальної загрози нашій безпеці першими, хто прийде на допомогу, будуть саме американці, британці, канадці та поляки.
Колективний візит до Києва. Зліва направо: президент Румунії Клаус Йоханніс, президент України Володимир Зеленський, прем’єр-міністр Італії Маріо Драгі, канцлер Німеччини Олаф Шольц, президент Франції Еммануель Макрон. 16 червня 2022 року
– Ви скептично ставитеся до стану правлячої еліти Румунії. Процитую одне з ваших інтерв’ю : "Не цілком зрозуміло, чому [Румунія] вийшла з політико-дипломатичної гри. Припускаю, що вона вийшла з неї на самоті, завдяки необдумано прийнятим рішенням і нездатності до розуміння того, що відбувається навколо. Протягом останніх років румунська держава захоплена сумнівними угрупованнями…" При цьому на бік погляду, в Румунії, на відміну від сусідньої Угорщини, прямої загрози ліберальної демократії начебто немає. А ще недавно і європейські, і незалежні російські медіа навперебій повідомляли про вражаючі успіхи Румунії у боротьбі з корупцією.
– Ці успіхи залишились у минулому. Почнемо з найочевиднішого – з незалежності правосуддя та ЗМІ. Всім відомо про затяжний конфлікт керівництва Польщі з ЄС щодо пріоритету національних законів над європейськими. Тим не менш, у світовому рейтингу Rule Of Law Index 2021 року Румунія примудрилася поступитися Польщі п’ять позицій, посівши 41-е місце , чи не останнє щодо ЄС!
Мало того, не сьогодні-завтра наші законодавці протягнуть судову реформу, яка остаточно поховає боротьбу з корупцією. Вже у проектній стадії ця реформа викликала питання і у Венеціанській комісії, і у GRECO, Міждержавній антикорупційній асоціації. Тому думаю, що сигналу від ЄС не доведеться довго чекати . На ЗМІ також знайдено ефективну управу: їх заливають щедрими держдотаціями. Зрозуміло, з наших громадських коштів…
– Я звернув увагу, що на сайтах незалежних румунських видань часто є ремарка "ми не приймаємо держдотацій". "Золотий нашийник" для медіа - самобутня інновація, ні Орбан, ні Качинський до такого не додумалися. Але в Бухаресті фігур, подібних до них, теж не видно…
– А вони й не потрібні. Наша правляча коаліція не надто амбітна, її головна мета – залишитися при владі як мінімум ще на дві каденції, щоб встигнути розділити десятки мільярдів, що пливуть із Брюсселя, між собою та своїми клієнтами. Опозиційні партії реальної ваги немає; всім відомі особи, визнані винними у корупції, одна за одною звільняються з в’язниць. Тим часом мільйони румунських громадян, насамперед освічена молодь, залишають країну, переїжджаючи на Захід. Реформування Румунії на західний зразок, схоже, відкладено на наступне покоління. На цьому тлі сумна доля опинитися поза дипломатичною грою в Чорноморському регіоні може здатися чи не другорядним фактом.
Ситуація, в якій опинилася Румунія після 24 лютого, виявила нашу системну проблему – відсутність "східної" експертизи на рівні держави, всіх її інститутів. Фізично перебуваючи у Східній Європі, ми нічого до ладу в ній не розуміємо – якщо колись розуміли. Ні в Україні, ні в Росії, ні навіть у Республіці Молдова, яку ми намагаємось у ролі "старшого брата" протежувати до ЄС.
Незадовго перед російським вторгненням, коли високу його ймовірність обговорювали по обидва боки Атлантики, Бухарест в ультимативному тоні вимагав від Києва визнати, що жодних молдаван у природі не існує (значна частина румунсько-мовної меншини в Україні ідентифікує себе як молдаван. – РС) того, щоб обчислювати румунське населення України не однією сотнею тисяч, а чотирма! Це не випадковість і навіть не ланцюжок прикрих невдач – це, на жаль, константа нашої зовнішньої політики, вважає румунський історик і політолог Арманд Гошу.
Іван Павуков , опубліковано у виданні Радіо Свобода
Такого терору не було з часів заснування селища: наслідки обстрілу у Харківській області
Распечатать
