Мобілізація як схованка для корупціонерів: нова діра в системі правосуддя
Ця практика викликає серйозні побоювання щодо зміцнення звички до безкарності й можливої декриміналізації корупції, зазначає видання ZAXID.net.
Днями тема знову стала гарячою у зв’язку зі справою колишнього голови Державної фіскальної служби України Романа Насірова. Незважаючи на серйозні звинувачення в корупції, він хотів і вже майже зміг уникнути покарання, нібито добровільно вступивши на службу в армію. Це сталося на стадії судових дебатів, практично перед оголошенням вироку. А оскільки історія цього експосадовця широко висвітлювалася в ЗМІ, такий результат не міг задовольнити громадськість. Шум в інформпросторі країни змусив владу дати задній хід.
При цьому Міністерство оборони заявило, що особи, засуджені за особливо тяжкі корупційні злочини, не зможуть уникнути покарання через мобілізацію. У відомстві показово посилалися на відповідні правові норми. Однак на практиці – дещо інша картина. Попри заявлену офіційну позицію, низці викритих правопорушників усе-таки вдавалося «відкосити» від справедливої відплати, прикрившись наказом про зарахування до лав ЗСУ.
Так, днями Спеціалізована антикорупційна прокуратура (САП) повідомила приголомшливу новину: останнім часом майже пів сотні осіб після скерування до суду обвинувальних актів «за власною ініціативою» мобілізувалися до ЗСУ. У зв’язку із цим розгляд їхніх справ зупинено, а строки притягнення до відповідальності спливають. Природно, це різко збільшує ризик, що їм вдасться уникнути покарання.
«На жаль, мобілізація обвинувачених у справах САП і НАБУ стала одним з актуальних і популярних методів уникнення кримінальної відповідальності», – бідкалося керівництво САП.
Це зізнання загострює проблему саме на викритих корупціонерах, оскільки названі відомства займаються тільки такими кримінальними справами. Як же виникла така небезпечна тенденція? На жаль, до цього доклала руки сама влада. Прикриваючись необхідністю поповнення ЗСУ, через Верховну Раду був проведений законопроєкт, який дозволяє провертати подібні «відмивальні» операції. А почалося все, пам’ятається, з такої заяви міністра юстиції Дениса Малюськи: «Корупціонерів, мені здається, можна абсолютно спокійно відправляти воювати».
Аргументуючи цю сумнівну тезу в інтерв’ю журналістам у березні минулого року, очільник юридичного відомства договорився до того, що такі люди часто є патріотами, просто їхній патріотизм «своєрідний» і вони «жадібні».
«Ну, не тільки жадібні, але давайте відверто. У нас країна десятиліттями культивувала корупцію. Хто більшою мірою, хто меншою мірою, але це було поширеним і залишається поширеним явищем. Тому говорити “вау, він корупціонер”... У нас було соцопитування, де більшість людей визнавали, що давали хабар у вигляді подарунка, чи гроші лікарям, педагогам, патрульним» – чи то блазнюкував, чи то всерйоз міркував Малюська.
Подібні словесні виплески не можна розглядати у відриві від державної посади людини. Малюська – не другорядний чиновник, який пройшов, як багато скоростиглих «слуг народу», тільки потішний тижневий тренінг для депутатів на курорті Трускавець.
Цей чиновник має бути уособленням не тільки законності й порядку, а й моральних орієнтирів. У цьому контексті його пояснення виглядає як спроба виправдати системну корупцію в країні, виставивши її як невід’ємну частину національної культури. Він фактично прямо називав людей, які свідомо завдавали величезної шкоди країні, «патріотами»: мовляв, так сталося, що у цих громадян просто викривлене сприйняття патріотизму, що виражається в жадібності. Ну, з ким, мовляв, не буває?
Ба більше. Такі слова глави Мін’юсту можуть бути розцінені як пропагування безкарності і спроба пом’якшити відповідальність за корупційні злочини під прикриттям так званого «патріотизму». Ну, а твердження про те, що корупція є частиною культурної спадщини країни, можна сміливо вважати образою України та її народу.
Чи треба говорити, що якщо корупція сприймається майже як «код нації», то боротися з нею буде практично неможливо? Та й відправлення любителів брати хабарі й відкати до ЗСУ виглядає радше як неефективний і популістський хід, аніж реальне вирішення проблеми поповнення бойових підрозділів. Адже великої користі там від таких людей не буде, а от шкоди вони нерідко завдають дуже навіть помітної.
Пригадується інший гучний випадок – з колишньою суддею Київського районного суду Одеси Людмилою Салтан, яку затримали під час одержання хабаря в розмірі 4000 доларів за ухвалення потрібного рішення в цивільній справі. Після відсторонення від посади вона в жовтні 2024 року мобілізувалася до ЗСУ, проте незабаром була помічена у п’яному вигляді під час служби. Повідомлялося, що командування подало відповідну скаргу, але це виглядало просто смішно на тлі того, якої шкоди суспільній моралі завдала ця особа.
Не потрібно багато прикладів, щоб посадовці на всіх рівнях швидко засвоїли: брати хабарі нібито можна, а якщо спіймають, то можна «добровільно» записатися до якого-небудь не найгарячішого підрозділу... У результаті спостерігається щось на кшталт гри в «піжмурки». Високі чиновники оголосили про «нульову толерантність» до корупції в територіальних центрах комплектування (ТЦК). А на місцях розгорнулася ціла галузь з підробки документів, що дають змогу «відкосити» від мобілізації.
Але мені б не хотілося зараз фокусуватися тільки на корупції в ТЦК. Питання стоїть набагато ширше. Якщо держава під одним «важливим» приводом створює лазівки для ухиляння від покарання за скоєне, то завжди знайдуться ті, хто шукатиме і створюватиме аналогічні лазівки там, де їх, здавалося б, у принципі бути не повинно.
Наприклад, суддю Корецького районного суду Рівненської області Кулика й адвоката Туровича детективи НАБУ і САП викрили одразу після одержання великого хабаря за закриття адміністративної справи щодо керування автомобілем у стані алкогольного сп’яніння.
Цей випадок стався у квітні 2023 року, але доводиться про нього згадувати, бо хабарники змогли уникнути позбавлення волі через доволі дивну, з погляду справжнього правосуддя, причину: вони уклали зі судом «угоду про визнання вини», а ще... внесені ними застави були спрямовані на потреби ЗСУ, зокрема, на проєкт «Армія дронів».
За останні роки було чимало таких прикладів, коли нібито «добровільне» перерахування грошей від людей, у яких їх, як то кажуть, кури не клюють, на армійські потреби призводило до звільнення від заслуженого покарання. Держава ніби давала громадянам зрозуміти: гроші не пахнуть.
Для країни, яка перебуває в стані оборонної війни, це може бути катастрофічним. Я не кажу зараз про проблеми зі справжнім правосуддям – в Україні проблеми з ним відчуваються з перших днів незалежності через глибоку корумпованість багатьох суддів і закулісну зацікавленість у цьому на самій горі.
Мені б хотілося зараз звернути увагу на фундаментальне питання довіри. Коли люди починають сприймати державні інститути як щось порочне, таке, від чого можна відмахнутися за допомогою грошей, вони втрачають упевненість не тільки в правосудді, а й у самій здатності цих інститутів діяти на благо країни і громадян. Це руйнує саму основу демократії, перетворюючи її на симулякр, де, по суті, ніхто не зобов’язаний дотримуватися законів, якщо в тебе є ресурси для того, щоб їх обійти.
У цьому контексті вже неважливо, хто ти – військовослужбовець чи цивільний, служитель Феміди чи член банди. Важливі тільки статус і можливість у потрібний момент «дати на лапу».
Тут мені хотілося б знову повернутися до ролі міністра Малюськи. Він не раз потрапляв у скандали, після яких у будь-якій пристойній країні такому чиновнику назавжди був би закритий доступ до держапарату. Чого варте, наприклад, надання ним недостовірної інформації у своїй декларації про доходи, витрати і майно. Подання таких декларацій є найважливішим антикорупційним механізмом.
«Недостовірні відомості відрізняються від достовірних на суму 146 тис. 60 гривень», – констатувало НАЗК. І тут же влада почала фонтанувати «аргументами» на захист міністра: мовляв, сума недостатня, щоб притягнути порушника до кримінальної або адміністративної відповідальності. Моральні принципи для чиновників, мабуть, не мають жодного значення.
Перелік красномовних інцидентів за участю Малюськи просто вражає. Свого часу народний депутат Сергій Рахманін навіть назвав його «найслабшим міністром юстиції за всю історію України». Але для нинішньої владної верхівки країни такий персонаж, здається, дуже зручний: на його тлі не так впадають в око непотизм та інші сумнівні практики, які давно стали «візитною карткою» української бюрократії.
Такий міністр юстиції – це як ширма, за якою можна ховати не лише свої помилки, а й системні провали. Людина не має особливого авторитету й репутації, але при цьому – лояльна і поступлива. А це, як показує практика останніх років, цінується куди вище, ніж компетентність або почуття відповідальності перед суспільством.
З урахуванням усього цього не варто тішитися тому, що викритого Насірова під тиском ЗМІ повернули на судову лаву. Цьому фігурантові корупційних справ не вдалося відкосити від суду – вдасться іншим, не сумнівайтеся. Адже система явно вибудовується на засадах лояльності і кругової поруки, коли мораль підміняється доцільністю, а закон – «гнучкістю», оплаченою грошима, причому нерідко краденими. Країна, що йде таким шляхом, ризикує програти не тільки війну, а й майбутній мир. Бо якщо держава не перегляне порочну практику «відмивання» хабарників під різними слушними приводами, то навіть дорога перемога в боях не врятує її в подальшому від внутрішньої деградації.
Олександр Косвінцев, опубліковано у виданні ZAXID.net
Масштабний збій у Telegram: користувачі по всьому світу скаржаться на проблеми з роботою месенджера